Олеський замок - найстарший замок Галичини

Продовжуємо мандрівку Львівщиною....або Галичиною...як кому зручно. Історики припускають, що найстарший замок Галичини, Олеський, побудував один з синів галицько-волинського князя Юрія Львовича, Андрій або Лев, у ХІІІ столітті. Розташований на високому пагорбі, оточеному болотистою місцевістю, замок здобув славу могутньої та неприступної фортеці. Ця особливість та вдале розташування на кордоні між Польщею і Литвою спровокували постійні бої між поляками, українцями та литовцями за володіння ним.

У ХІV столітті, наче тенісний м’ячик, фортеця була під владою то Польщі, то Литви.

Литовський князь Любарт, який володів замком в той час, не зміг його втримати і фортеця перейшла до рук польського короля Казимира ІІІ, ставши окрасою володінь магната Олександра Коріатовича. Проте Любарт не здавався і у 1370 році знову захопив Олеський замок. І знову ненадовго. Через сім років угорсько-польський король Людовік І долучає Олесько до своїх володінь. Настирності Любарту було не займати, тому у 1382 році він повертає собі фортецю. Невідомо скільки б ще часу тривала ця гра, закінчитись її змусила Кревська унія, яка в 1385 році об’єднала польські і литовські землі. Шлюб литовського князя Ягайла з польською королевою Ядвігою поклав край ворожнечі.

На українських землях король лишив намісником свого брата князя Свидригайла. Через деякий час між братами виникла суперечка і українські бояри, які вороже ставилися до Польщі, підтримали князя. Майже рік тривали сутички, не зупинили їх навіть примирення між Ягайлом і Свидригайлом. Олеський замок знову захопили королівські війська і передали його у вічне володіння Янові з Сєнна, нащадки якого будуть називати себе Олеськими.

ХV століття стає темною сторінкою в історії Олеського замку. Татарська орда, проходячи українськими землями, громить і грабує все на своєму шляху. Ці набіги змушують жителів з усієї околиці ховатися за стінами фортеці та оборонятись від нападників. Але стіни замку не встояли, і після відходу орди селяни змушені були відбудовувати його.

Наприкінці ХV століття життя в навколо Олеського замку починає налагоджуватись. Припинились татарські набіги і почали оживати торгові шляхи та розвиватись ремесло. Фортецю було укріплено додатковими захисними валами, а у 1605 році вона, разом із частиною сіл, стає власністю магната Івана Даниловича. Із приходом Даниловича закінчується оборонна епоха замку. Твердиня стає сучасною резиденцією магнатів з елементами італійського Відродження.

Протягом наступних століть замок був власністю родини Конецпольських, Яна ІІІ Собеського, Станіслава Жевуського, Олександра Зелінського.

З середини ХІХ століття Олеський замок поступово перетворюється на руїни. Значного пошкодження завдали пожежі, проте найбільшої шкоди спричинив землетрус 1838 року. Внаслідок руйнації знайшли коштовності, замуровані в одній із кімнат. З того часу в пошуках скарбів в замку було розібрано чимало стін із розписами, розбито каміни та понівечено підлогу.

У 1882 році за зібрані львів’янами кошти було викуплено замок та передано у державну власність. За різних часів тут була жіноча школа сільського господарства, табір польських військовополонених та склад боєприпасів.

Після удару блискавки у 1951 році Олеський замок згорів дотла і лише у 1975 році зусиллями сподвижника Бориса Возницького його було повністю відбудовано.

Нині Олеський замок являє собою державний музей-заповідник Х-ХVІІІ століття та є відділом Львівської картинної галереї, що дозволяє відтворити неповторну атмосферу минулих років.